Вже злітають останні морози,

Вже всім чути поступ весни.

Змиють нечисть блакитнії грози,

Почнуть іриси ніжнії цвісти.

 

Я візьму в руки фарби веснянок,

Доторкнуся до квітів своїх.

Всіх здивує кришталевий ранок –Творіння прекрасне турботи і втіх.

 

Хай сонце подарує кольори яскраві,

Мереживо пелюсткам мрії додадуть.

Усе, що снилось взимку, збудеться у травні.

Стежинки казкові до квітів знов ведуть.

Мій сад вдягнув весільне убрання,
Духмяним цвітом кличе і воліє.
Ще трошки і смарагдове гілля
Пейзажами митців заволодіє.

Мій сад вдягнув весільне убрання
На всіх деревах білі зоре - квіти.
Летять, летять пелюстки навмання,
Тепер їм все одно куди летіти.

Цей фантастичний білий зорепад,
Цей сніг з пелюсток від зими на згадку.
Уже прокинувся від сну мій сад
І хоче наплодить на радість спадку.

Так рік у рік затверджує життя,
Народження, хоч смерть – не оминути.
Лиш спалах в вічності – земне буття
І на нових галактиках
воскреснути та бути!

Вірші Марини Терентьєвої

Частина 1
 

Мої доріжки тягнуться веселим садом
Серед квітуючих розложистих дерев.
Дивуюсь я Землі принадам,
Вдихаю пахощі чудових древ.

Лиш іноді над прірвою схиляюсь:
Що далі, як закінчиться садок?
За праведне стою, душею підіймаюсь,
Мої думки то чистий струмок.

Течуть думки крізь бурі і негоди,
Шукала правду, а знайшла брехню –
Ти скаламутив мої срібні води,
Без жалю в серце вбив пішню.

Не захотів утримати, спинити
Крізь пальці я просипалась піском,
Зупинка – і не можем далі бігти
Не скористались райдуги містком.

Два береги, роз’єднані водою,
Два серця, що не б’ються в унісон.
Ти зраджений? Чи я тобою?
Тепер це правда, а не сон.